«24 лютого я прокинувся від звуків вибухів, нам сказали, що почалась війна. Я одразу не повірив, на другий день війни я ще ходив з друзями грати у футбол. А вже за кілька днів ми зливали воду з батарей, аби можна було щось пити, на чомусь готувати їсти», – пригадує він.

Володимиру – 18 років. До війни хлопець активно займався спортом — грав у футбол, відвідував різноматні секції. Початок російської агресії тоді ще шістнадцятирічний парубок зустрів у місті Маріуполь. Українське місто-герой понад три місяці стримувало навалу ворога та, на жаль, було вщент зруйноване російською армією.

«Ці місяці під обстрілами мені здавалися вічністю. Горіло все… Довгий час все, що ми чули – це авіаудари, обстріли, крики людей про допомогу. Це був суцільний жах», – з болем згадує хлопець.

16 березня 2022 року Володимиру та сім’ї дивом вдалося евакуюватись з Маріуполя до Запоріжжя. «Ми пройшли кілька російських блокпостів. На одному з них російських військовий забрав ремінь у нашого водія. Просто сказав – «О, у тебе класний ремінь. Для мене це було дико», – пригадує юнак.

Після евакуації, сім’я Володимира, шукаючи прихисток, на деякий час переїхала до Чехії. А згодом – свідомо повернулась до України. Після того, як хлопцеві виповнилось вісімнадцять, він здійснив свою давню мрію – став військовим.

«Я підписав контракт з Державною прикордонною службою. Мені радили саме цей підрозділ Сил оборони, тому що тут є можливість проявити себе. Це не просто служба, це можливість захищати те, що я люблю», – каже Володимир.

Найбільша мрія захисника – повернутись до рідного Маріуполя в однострої переможця. «Я дуже хочу бачити, як українські прапори знову майорять над нашим мальовничим містом. Для мене це не просто війна, це боротьба за моє майбутнє», – впевнено заявляє прикордонник.

Ще у Маріуполі я зрозумів, у чому різниця між українськими військовими та російськими. Я хочу бути на стороні добра та світла, захищати свою країну. Боронити країну у складі Держприкордонслужби – це честь для мене", – прикордонник Володимир.